Золоті ворота – головна брама стародавнього Києва. Знаходиться уЗолотоворітському сквері, на розі вулиць Володимирської та Ярославового Валу. Після завершення консерваційно-реставраційних та будівельних робіт у 1982 р. є домінантою у навколишній забудові.

Золоті ворота – одна з трьох брам у потужному земляному валу, що оточував “місто Ярослава”. Поєднували функції головного парадного в’їзду до Києва і оборонної споруди. Назву отримали за аналогією з константинопольськими Золотими воротами. Будувалися водночас із Софією Київською у 1017 або 1037 р. в роки князювання Ярослава Мудрого. В кін. XVI – серед. XVII ст. перебували у зруйнованому стані. У 1682 р. оборонні споруди Верхнього міста реконструюються. На Золотих воротах спеціальними дерев’яними конструкціями були підтримані склепіння, вали підсипані землею, відновлено міст через рів з підйомним устаткуванням. План Києва 1695 дає схематичне зображення воріт того часу. У серед. XVIII ст. аварійний стан склепінь пам’ятки викликає занепокоєння адміністративних і військово-інженерних відомств Києва. Військовий інженер Д. де Боскет подає висновок про неможливість укріплення та використання Золотих воріт, запропонувавши засипати їх землею, а нові однойменні кам’яні ворота збудувати поряд, що й було зроблено. 1832 р. залишки проїзної частини воріт було розкопано археологом К. Лохвицьким. Він же здійснив обмір, уточнений 1858 р. академіком Ф. Солнцевим.

Золоті ворота мали вигляд двох паралельних стін завдовжки 25 і 13 метрів та заввишки близько 8 метрів. Під керівництвом Вікентія Беретті провадилися роботи з укріплення руїн: на окремих ділянках зроблено ремонт стародавньої кладки, зруйноване мурування доповнено новими шарами із залізним покриттям, східний пілон укріплено кам’яними контрфорсами, влаштовано металеві зв’язки, територію навколо залишків пам’ятки оточено чавунною огорожею. У такому вигляді Золоті ворота дійшли до нашого часу. Однак від атмосферних опадів пам’ятка руйнувалася й далі, що надзвичайно непокоїло вчених.

У 1972 р. ухвалою Ради Міністрів УРСР запропоновано вжити заходів щодо врятування пам’ятки, приурочивши роботи до святкування 1500-річчя Києва. Проектуванню передували ретельні архітектурно-археологічні дослідження, в яких взяли участь доктор історичних наук С. Висоцький, архітектори М. Холостенко, Є. Лопушинська. Залишки воріт запропоновано надійно захистити від впливу зовнішнього середовища надбудовою над ними захисного павільйону. Наукові матеріали, одержані в результаті досліджень, дали змогу реконструювати абрис пам’ятки. Згідно з проектом (арх. Є. Лопушинська) стародавні руїни були повністю збережені, а надбудова доповнила їх, відтворила архітектуру проїзду і надбрамної церкви. Вал, що прилягав до воріт, умовно зображений в розрізі. Реконструкція, що її закінчено 1982 року відтворює Золоті ворота у такому вигляді: основна частина – це вежа із зубцями заввишки 14 метрів; із зовнішнього фасаду вежа має додатковий виступ – “малу вежу”; проїзд воріт перекривається з одного боку підйомними дерев’яними воротами, обкутими металом, з другого – стулками воріт, виконаними за зразком стародавніх воріт що збереглися в пам’ятках Новгорода й Суздаля. Надбрамну церкву відтворено у вигляді тринефного чотиристовпного однобанного храму. В архітектурному декорі фасадів використано орнаменти з цегли, властиві для давньоруських будівель того періоду. Підлогу храму прикрашено мозаїкою, малюнок якої виконано за мотивами стародавньої підлоги Софії Київської. Відтворено відрізки валів, що примикали до вежі. Із зовнішнього боку вони мають обдерновані укоси. По верху валу проходять дерев’яні заборола. На торцях умовно показано внутрішньовалові конструкції. З боку міста на фасаді можна побачити складські приміщення, розташовані в давнину в крайніх зрубах валу. Всередині відновлених відрізків валу міститься експозиційне приміщення музею Золоті Ворота й сходи, що ведуть на гребінь, звідки видно чудову панораму міста.

Давня пам’ятка збереглася у вигляді двох пілонів різної довжини (східний – 24 м, західний – 13 м), лицьове мурування яких виконано у техніці “opus mixtum” – чергування плінфи та каміння. Плінфа укладена рядами, що западають і заповнені цем’янковим рожевим розчином, характерним для давньоруської архітектури ХІ ст. У проїзді перед пілонами збереглися фрагменти прикладок, виконаних також у техніці мурування ХІ ст. Це є залишки укріплювальних конструкцій, що з’явилися після деформації стін і склепінь воріт невдовзі після їхнього зведення. На муруванні пілонів збереглися відбитки лежнів, які входили до конструкції валів, що зводили з дерев’яних клітей, забучених землею. У поперечному розрізі вал на рівні підошви складався з шести взаємопов’язаних клітей і трьох додаткових з боку поля. Вал завершувався заборолами – дерев’яними клітями бойового ходу із щілиноподібними бійницями. Ззовні, під заборолами, профіль валу мав вертикальний обріз, що давало можливість здійснювати навісний підошвений бій. Такий пристрій у західноєвропейському оборонному зодчестві відповідав машикулям. Пілони воріт у середині проїзду розчленовано пілястрами, на яких частково збереглися на різній висоті п’я́ти підпружних арок, які тримали склепіння. Враховуючи трапецієподібну форму валу, склепіння знижувалися від центру до зовнішніх сторін проїзду. Гнізда на пілонах і прикладках (наскрізні й глухі) вказують на наявність дерев’яних галерей з обох боків проїзду. Вони призначалися для оборони воріт у момент прориву ворога в проїзд, що прикривався з одного боку двостулковою брамою, з іншого – герсою. Висота середніх склепінь, зумовлена висотою гребеня валу від первісної мітки підлоги проїзду, складає 14 м. Довжина проїзду 26 м, ширина проїзду між пілястрами 6,5 м. Над підвищеною частиною проїзду містилася Благовіщенська церква, яка мала чотиристовпну структуру. Вхід до неї був з гребеня валу завширшки 9 м. На гребінь вели спеціальні сходи, що розміщувалися у товщі валу. Перед ворітьми і валом був рів завширшки 15 м, через який перекинуто дерев’яний міст (виконано його імітацію).

Золоті ворота в Києві, що є унікальною пам’яткою давньоруського оборонного зодчества ХІ ст. Свідчать про високу культуру архітектурної майстерності наших предків, про їхню обізнаність з передовими технологіями фортифікаційного будівництва середньовіччя. Парадна брама Верхнього міста відома не лише як першокласна військова споруда, але й тому, що була тісно пов’язані з подіями, які відбувались в Києві протягом віків. Як головні ворота вони були символом політичної незалежності Києва, а тому виявились одним із об'єктів, яким перш за все намагалися заволодіти його вороги — іноземні загарбники та удільні князі, які боролися за київський великокнязівський престол. Але, як свідчать літописи, захопити Київ з боку Золотих воріт не вдавалося нікому, навіть монголо-татарам, які 1240 р. вдерлися до міста через Лядську браму, а потім частково зруйнували Золоті ворота. Це, очевидно, не завадило їм до серед. XVIII ст. залишатися головною проїзною брамою.

Про Золоті ворота з захопленням писали іноземні автори, зокрема посланець німецького імператора Еріх Лясота, який відвідав Київ у 1591 р. Він відзначив, з огляду на уцілілі залишки воріт, що колись це була красива й велична споруда. З великим інтересом оглядав Золоті ворота, перебуваючи в Києві 1596 р., і писав про них польський дипломат, історик Р. Гейденштейн. Залишив згадку про них також і П. Алеппський, який супроводжував 1653 антіохійського патріарха Макарія. Найперше зображення Золотих воріт, що дійшло до наших днів, датоване 1651. Його автор – голландський художник Абрахам ван Вестерфельд малював Київ, коли той був захоплений військами литовського коронного гетьмана Януша Радзивілла. Золоті ворота були свідками важливих подій Визвольної війни XVII ст. У 1648 р. кияни урочисто зустрічали тут селянсько-козацьке військо на чолі з гетьманом Б. Хмельницьким після перемоги над польською шляхтою. У січні 1654 після укладення Переяславсько-Московської угоди біля воріт відбулася багатолюдна зустріч населення міста з російським посольством на чолі з В. Бутурліним.