Степа́н Андрі́йович Банде́ра (* 1 січня 1909, Старий Угринів, тепер Калуського району Івано-Франківської області — † 15 жовтня 1959, Мюнхен, ФРН) — видатний[1] український політичний діяч, ідеолог і теоретик українського націоналістичного руху ХХ століття[2], після розколу Організації українських націоналістів голова Проводу ОУН-Б.[3] Степан Бандера і Ярослав Стецько були авторами Акту проголошення Української Держави 30 червня 1941 року. 5 липня 1941 року Бандеру помістили під домашній арешт, а з 15 вересня 1941 року в центральну Берлінську тюрму. З початку 1942 року по серпень 1944 року перебував у концтаборі Заксенгаузен в бункері «Целленбау».[4][5] У вересні 1944 року його звільнили і запропонували участь в керівництві антирадянського збройного руху в тилу Червоної армії[6][7], однак Бандера відхилив пропозицію і на співпрацю не погодився.[8][9] Радянський уряд уповноважив КГБ вчинити вбивство Степана Бандери в Мюнхені,ФРН. Це здійснив радянський агент Богдан Сташинський 15 жовтня 1959 року.[10] Оцінки Степана Бандери вкрай полярні. Він користується великою популярністю, головним чином, серед жителів Західної України — після розпаду СРСР для багатьох західних українців його ім'я стало символом боротьби за незалежність України. У свою чергу, серед жителів Східної України, а також Польщі та Росії є такі, що ставляться до нього негативно, звинувачуючи у фашизмі, тероризмі,радикальному націоналізмі і колабораціонізмі[11][12]. Поняття «бандерівці», похідне від його прізвища, поступово стало загальним і застосовним до всіх українських націоналістів, незалежно від їх ставлення до Бандери[13][14][15]. | Степан Андрійович Бандера |
|---|
 |
| 
