Його історія заслуговує цілої книжки, але обмежусь кількома реченнями- новиною від Ігоря Заставного, про якого писали раніше. Ігор лікується в Жешові в лікарні, але поки йому роблять протез, його відпустили додому. Він відвідує своїх друзів, а вчора розповів нам свою історію.

-Я був на Майдані п'ять разів. Мій тато афганець, він трохи розповідав мені про війну, але не багато. Він не знав, що я побачу її на власні очі. Він мав якусь важку хворобу крові. Я поклав його в лікарню, а сам поїхав на Грушевського. Мені важко було стояти, але я мусів. Отримав кулю у верхню губу, тому не хотів їхати дому -вони би переживали, а вернувся на похорон свого тата.

-19 лютого я приїхав до Києва, мене не хотіли брати з собою,бо мені тільки 20, але я якось сів в той автобус.

-Я стояв на барикаді, коли побачив, що наші йдуть в атаку на Інститутській. Хоча, то, певно, так не називається, бо ми мали тільки щити і каски. Я побачив хлопця старшого від мене, певно на 2 роки. В нього всі груди були в крові. Я в рідного тата на похороні не плакав, а тут розривівся. Чому вони стріляють в такого як я?

- Потім я пішов вперед, ми з хлопцями зробили черепаху, але куля потрапила мені в руку, а інша в живіт. Я відчув сильний біль, але далі стояв. Я не розуміюся на зброї, але мені вистрілили в ногу, так що вона вигнулася в іншу сторону. Я зразу зрозумів, що їй вже кінець.

Я був при свідомості. Лікарі говорили щось про ампутацію. А потім ніхто з них не наважувався мені сказати, що її вже нема. Смішні! Я правою ногою шукаю ліву, а її нема. Тоді питаю медсестричку: "Стасю, ноги нема, правда?" "Нема!" і замовкла.

Мені кололи велику дозу морфію, бо це скажено сильний біль. А одну ніч не дали, то я обернувся до стіни, і просто вив всю ніч.

Я не розуміюся на політиці, та й історію в школі не дуже вчив. Я просто знав, що я там маю бути заради моїх племінників.

Мені шкода, що я живий..

Ігор вчиться на різьбяра. Скоро кінець року. Питаю, що думає робити завтра. "Жити! Не люблю ні коли мене називають героєм, ні коли вважають обмеженим!"